Як живе прифронтовий Донбас. Репортаж від першої особи

Так вийшло, що до міст на Донбасі, де я був у свої останні поїздки – Курахове, Покровськ – вже неможливо повернутися. Принаймні найближчим часом… Я помітив цю тенденцію навесні, перебуваючи у Слов'янську. Не скажу, що забобонний, але тоді, про всяк випадок, кинув монетку на дорогу, що розкисла багнюкою. Зараз, після кількох днів у Краматорську та поїздки до того ж Слов'янська, є підстави думати, що схема працює, - жменя монет летить на найближчий газон…

Втім, відчуття стабільності, чи, вірніше, відсутність очікуваного відчуття втрати, виникає у прифронтовому Краматорську одразу: весь час щось десь бахає, але місто чисте, освітлене і динамічне. За першими двома параметрами – ситуація набагато краща, ніж зараз у Києві.

Дорога та цінна порада

Квиток з Києва до Слов'янська та Краматорська тепер можна купити лише до станції Барвінкове у Харківській області. Це 58 км. від Краматорська. Питання – «чому» відпадає, коли проїжджаєш Лозову – вокзальна будівля у стилі «сталінський ампір» сильно зруйнована обстрілом.

Вже на вокзалі в Києві з'ясувалось, що вагона, позначеного в квитку, у потязі немає – його відчепили, мене посадили в інший. "Людей стало їздити менше" - пояснює провідник. "Інтерсіті", виявляється, до Краматорська вже не ходить. "Посікло вибухами, вагони постраждали", - чомусь неохоче, як щось таємне, каже він. Більшість дороги на смартфоні, який служить і модемом для ноуту, – літера «Е», тобто, інтернету немає. Нормально попрацювати не вдасться. Зате можна поспати чи почитати. Час у дорозі – понад 8 годин. У вагоні тепло…

На пероні в Барвінковому закликає чоловік: «Слов'янськ, Краматорськ». У вказаному місці стоїть бусик на 8 осіб. Хвилин через 20 вирушаємо. Проїзд – 300 грн. Невдовзі, трясучись на розбитій дорозі, обганяємо автобус «Слов'янськ/Краматорськ». Стає цікаво, скільки коштує проїзд у ньому. «Від 420 грн. Таксі – 1300 грн.» – інформує Гугл.

Перед лобовиком нашого буса стояла ще картонка «Дружківка», яку водій прибрав одразу після відправлення. - Що, і до Дружківки ще щось ходить? Виявилося, що він сам живе у Дружківці. Там із 15 до 11 комендантська година. А в цьому 4-годинному вікні – в'їзд без проблем, у місті навіть громадський транспорт працює.

Дорога до Краматорська зайняла 1 годину 20 хвилин. Поки їхали – стемніло, хоч тільки пів на четверту. На Схід темрява приходить раніше, ніж на решту України…

У самому ТВО обласного центру впадають у вічі рівні, добре освітлені, чисті дороги. Не порівняти з «прифронтовим» Києвом. Але благий настрій перериває sms знайомого військового: «…На вулиці там особливо не туси, – прильоти». Мій внутрішній «киянин» розумничає у відповідь: «від прильотів і сидіння в будинкуі не врятує». – «Для будинку – потрібне прицільне влучення, а на вулиці жорсткіше – уламки, ударна хвиля».

Краматорськ

У місті є вода, опалення, світло. Останнє не вимикають. Комендантська година – з 21 до 5. Працюють магазини, але ціни – рівень київських, а за деякими позиціями і дорожчі. Наприклад, кіло копченої скумбрії за 830 грн.

Весь тиждень, окрім понеділка, працює багатолюдний ринок. Від нього ще на півкілометра тротуару – барахолка. Сільгосппродукція теж дорожча. «Картопля - 20 на ринку, цибуля - 20, морква - 20. У Франківську картопля -12, цибуля - 6-7…», - порівнює місцевий житель, який приїхав днями із заходу.

Вдень присутність війни помітна більше, ніж це бачилося у світлі ліхтарів. Окрім фонових бахів артилерії, вздовж доріг стоять розбиті будинки. Логіку вибору об'єктів атаки зрозуміти важко. Наприклад, не держадміністрація, а будинки біля неї. Або будівля Торгово-промислової палати. Або просто житлові будинки.

«За характером влучень ми вважаємо, що у противника в місті погано з агентурою. Всі ж  знають, що ані силовики, ані адміністрації не сидять у своїх офіційних офісах. Усі микаються по підвалах. Але по їхніх будівлях все одно б'ють», - каже знайомий силовик, який погодився повозити  мене по місцях прильотів. За його словами, у Краматорську зараз реєструються близько 70 тисяч працюючих мобільних номерів (третина від довоєнного числа). Кожен може передавати ворогові інформацію. Спецслужбами моніторяться месенджери. Завдяки цьому нещодавно взяли ждуна, який наводив обстріли на залізничний вокзал.

- Давно прилетіло? - питаю чоловіка, яки виходить із двору біля трьох зруйнованих чотирьохповерхівок.

- Місяця чотири. Рвонуло так, що ми думали – атомну бомбу підірвали. Такого вибуху тут ще не було.

– І що, не ремонтують?

- А сенс ремонтувати? Це сталінки, в них дерев'яні перекриття, вигоріло все.

Згадався вокзал у Лозовій. Знов сталінки. Таке враження, що імперія свідомо стирає архітектурну пам'ять про себе.

Водночас, поряд із цими будинками, на газонах, де росли знищені вибухами дерева, накопані ями, комунальники садять ялинки.

Усі, з ким я зустрічався у Краматорську, зазначають, що система ЖКГ «працює як годинник». Миттєва реакція на прильоти: враз роздають людям ДСП, щоб забивати вікна; комунікації відновлюються; все прибирається, чиститься. У Міському саду – ідеальна чистота, навіть газони нещодавно стрижені. Одна з причин такої сумлінної роботи – броня від мобілізації.

На перший погляд, - навіщо витрачати гроші у прифронтовому місті? Схоже, просто на розпил бюджету під шумок. Проте, всі з ким спілкувався, говорили, що це дуже важливо психологічно, - щоб «відчувати себе людьми», відчувати «внутрішню стабільність».

Нещодавно був приліт на автозаправку, тому зараз усі АЗС покриті антидроновими сітками. Заправок замало. Процвітають кав'ярні, барбершопи («800 грн. – підстригтися наголо і бороду підстригти», – обурюється мій «гід»), та автомийки. На останніх довгі черги. Ще ріелтери.

– Будинки по 50-60 тис. доларів продають.

– Хто їх тут купує? – дивуюся я.

- З Костянтинівки, купують. Не вірять, що русянка сюди дійде... Квартири військові винаймають - по 15 тисяч гривень. На початку війни вони тут накуралесили, займали вільні будинки. Нині – все через агенції.

До війни, та й під час, я бував у Краматорську багато разів, але запам'ятав дві центральні вулиці, від яких, власне, і орієнтуюсь – Паркова та Дворцова. Прошу проїхатися Дворцовою.

– Немає більше Дворцової, перейменували.

- Кому вона завадила? Я думав, що вона так називається, тому що просто веде до міського Палацу культури.

– Так і є. Дебіли.

По радіо у машині заграв «Океан Ельзи».

– Ось він часто приїжджає, – погляд на приймач.

- Із групою?

– Один. Із гітарою. По підвалах концерти дає. Культурне життя продовжується. Хоча парк Пушкіна у нас також перейменували. Напевно, ті, хто його ніколи не читав.

Натомість у місті з'явилася вулиця Степана Чубенка. На честь 17-річного воротаря місцевого футбольного клубу, якого у 14 році сепари катували та розстріляли за патріотичну позицію. Меморіальна дошка з чистим юнацьким обличчям висить біля стадіону. Там же стояв і пам'ятник, але зараз його чомусь прибрали, залишилося лише місце під постамент.

Впадає у вічі велика кількість «Азова». І на білбордах, і графіті. Взагалі, Білецького у місті знають та поважають. Натомість про колишнього «господаря міста» – екс-нардепа Максима Єфімова, який передислокував свій «Енергомашспецсталь» на Закарпаття, дедалі більше говорять у минулому часі.

Запитую про ставлення до місцевої влади, мера/главу ВЦА Олександра Гончаренка, якого вважають ставлеником Єфімова.

- А що Гончаренко? - Його не видно й не чути. Десь по підвалах наради якісь проводить. Дехто каже, що він взагалі частіше на Закарпатті, ніж тут. Он, слов'янський Лях (мер/глава ГВА Слов'янська) – після кожного обстрілу одразу на місці, відео, коментарі. А наш… З іншого боку – місто працює, все функціонує, тож особливо дорікнути нема в чому.

Взагалі, на питання про, так би мовити, матеріальну частину, буквально всі місцеві відповідали приблизно так: «Все є. Але космічні ціни».

Проте, знову ж таки, буквально ВСІ називали й одну проблему: «Все добре, крім алкоголю». Ось на цьому, мабуть, варто зупинитись окремо.

Світло та тінь донецького алкоголю

Автор цих рядків – людина практично непитуща. Але не з «ідейних» міркувань, а з об'єктивних причин: нема коли, нема з ким, і «раптом доведеться за кермо»… Але якщо збираються старі друзі, які не бачилися більше року, то алкоголь – це не потреба, а радше ритуал. Тому в Краматорську, домовившись про зустріч із товаришами по службі, відправився в магазин у пошуках гарного віскі.

Ні, я, звичайно, чув про «сухий закон» на Донеччині, але, чесно кажучи, думав, що це вже не актуально. Останнім часом мені доводилося бувати в таких самих прифронтових Харківській та Дніпропетровській областях, але там таких обмежень НЕМАЄ…

У жодному супермаркеті я не знайшов навіть пива…

Звичайно, це не завадило зняти стрес безсонної ночі після дороги та відзначити зустріч із друзями – вони принесли із собою…

Заборона на продаж алкоголю на Донеччині була введена 15 березня 2022 року розпорядженням начальника штабу – першого заступника Командувача Об'єднаних сил. Пізніше, як випливає з повідомлення на сайті Краматорської райадміністрації  від 19 травня того ж року, воно було доповнене забороною і на «ввезення на територію Донецької області алкогольних напоїв та речовин, вироблених на спиртовій основі (крім предметів медичного призначення) з метою реалізації та торгівлі». Тодішній губернатор Павло Кириленко (який зараз фігурує у кримінальних провадженнях НАБУ та САП за підозрою у незаконному збагаченні) – заявляв, що тримає це питання «на особливому контролі»…

- Насправді, попроси будь-якого таксиста відвезти тебе туди, де можна купити, і тобі винесуть з-під підлоги без жодних проблем. – пояснює ситуацію мій друг.

- Та навіщо таксист, - спрощує схему інший - сам у будь-якому магазині тихо попроси, і тобі винесуть пакетик. У нас під цю справу навіть цілу мережу дрібних магазинчиків відкрили – вже зараз, під час війни!

- Причому, заборона начебто на ввезення з метою продажу, але на блок-постах при в'їзді в область змушують або випивати, або виливати. Хоча, очевидно, якщо ти везеш пляшку шампанського та пляшку віскі до Дня народження, то це явно не для продажу.

Загалом, - усі в Краматорську, з ким я говорив на цю тему, переконані, що заборона на алкоголь введена виключно для того, щоб вивести торгівлю ним у тінь. Держава втрачає податки та контроль над цим процесом. Кришують – «влада та силовики». Ціна за ввезення фури з алкоголем до області – із різних джерел – «20-30 тисяч доларів». І це лише за ввезення! Які обсяги доходів від реалізації – простір для фантазії.

Єдиний, хто не так категорично висловився проти «сухого закону» - той самий знайомий силовик, який возив мене містом першого дня. Він вважає, що це знижує кількість злочинів на ґрунті алкоголю з огляду на наявність зброї у військових. При цьому, щоправда, теж визнає, що купити алкоголь нелегально - взагалі не проблема. Як і те, що в сусідніх фронтових областях таких обмежень немає, і там військові один одного не перестріляли.

До речі, за цих слів, я зрозумів, чому не помічав «алкогольної проблеми» під час моїх минулих приїздів на Донбас. Просто тоді я завжди приїжджав до військових та жив із військовими. А у них такої проблеми, як не дивно, – немає. Втім, нам було й не до спиртного.

Як би там не було, наступного дня я вирішив особисто перевірити, чи легко дістати алкоголь у Краматорську, коли він «поза законом». Виявилося, що набагато легше, ніж навіть в Америці 30-х років, де «сухий закон» породив розквіт гангстерства, – у першому магазині навпроти будинку…

Найцікавіше, що наступного дня, увійшовши до аптеки, я побачив на вітрині батарею 38-42-градусних лікувальних бальзамів. Тобто у тих, хто хоче напитися, справді – проблем немає. Якщо ж ви хочете випити красиво – будь ласка у тінь!

Ну і ще один, несподіваний для мене, нюанс сплив під час цього «алкогольного» журналістського експерименту. Щоб купити спиртне з-під підлоги потрібна готівка. А я звик користуватися кредитками.

Тож вийшов на вечірню вулицю пошукати банкомат. У темряві екзотично світився квітковий кіоск – символ мирного життя. Назустріч йшов молодий (років 25) військовий.

- Вибачте, не підкажіть, де тут банкомат поблизу?

- Я російською не розмовляю, - відповів він і пішов далі.

У Краматорську я такого не очікував. Одразу потягло випити.

- Я і не просив тебе розмовляти, на відміну від тебе я розумію і поважаю всі мови, якими розмовляють українці, - подумав я навздогін…

Загалом проблема мовного сепаратизму, що розділяє українців на правовому та побутовому рівні, виявилася гострою навіть тут. Хоча всі військові запевняли мене, що вона притаманна лише цивільним, що на війні її не існує.

Втім, це одна з тем вже мого наступного матеріалу. У ньому буде менше суб'єктивних вражень автора, та більше відповідей місцевих мешканців на актуальні запитання.

***

Потяг назад їде ще довше – майже 10 годин. Вагони – з моїх спогадів про дев'яності. Звиклий до Інтерсіті, довго шукаю кнопку змиву в туалеті. Совкової педалі також немає. Потім здогадуюсь, що ця металева дуга внизу, що оперізує унітаз, - це і є «турбозмив»! Як таки далеко назад відкинула нас війна…